Пісні про любов і вічність (збірник) - Любомир Андрійович Дереш

Одного дня я відчув, що цей день настав.

Чарлі зазвичай проводив свій день у повільних прогулянках містечком. Ми сумирно йшли вузькими вуличками містечка, пропускаючи вперед свиней, жінок та бородатих садгу[40] в оранжевих одежах – так називали тут жебраків, що просили милостиню. Вони були такі ж, як я, – у них не було нічого, крім палиці та миски для подаянь, у яку їм при храмі накладали якоїсь їжі. Дні свої вони проводили в затінку дерев, перебираючи вервицю, сплючи або розмовляючи одне з одним. Деякі з них виглядали навіть більшими бідолахами, аніж мій Чарлі, – худі, з кістлявими руками та ногами. Деякі справляли враження несамовитих. Іноді котрийсь із них дивився на мене, й мені від цього погляду ставало недобре. Здавалося, він проникає своїм зором кудись у саме моє нутро, і коли я відчував, як у мої глибини пробивається цей пронизливий погляд, я починав гарчати. Ті ж тільки сміялись і йшли собі далі.

Чарлі був майже таким садгу – бракувало хіба жовтого балахона та палиці, а в усьому іншому він був їм майже ріднею. Мало говорив, мало їв, іноді забував нагодувати й мене, від чого я мусив повертатися у двір при храмі, де раз на день висипали гору відходів, і знову вистоювати чергу, страждаючи від того, як зав’язується в тугий вузол мій шлунок і зводить судомою всі мої чуття. Здається, я починав потроху ненавидіти це місце, де ніхто не чинив мені ніякого зла. Я настільки звик виказувати опір світові, що тепер, коли боротися за виживання було ні з ким, а все, що вимагалося, – то тільки терпіння й смирення, я відчув нездоланне бажання накапостити. Показати усім цим безхатченкам, облізлим, безлапим та безхвостим, хто тут по-справжньому господар.

Ця ідея повністю заволоділа мною, і я шукав нагоди, аби здійняти бунт. Можливо, я почав би задиратися до когось із шанованих псів біля гори з помиями. Можливо, я міг би ухопити за ногу котрогось із тих прохачів з металевими мисками. Щось таке дуже праведне підіймалося і бурлило в мені, і ось, коли я вже був готовий показати іншим свій справжній образ, зі мною сталася та дивна річ, від якої я досі не можу оговтатися.

Мушу сказати, що поселення, де ми зупинилися з нашими друзями, справило чарівний ефект не тільки на мене, а й на моїх компаньйонів. Чарлі, якого раніше я знав як вдумливого, посидючого і зосередженого чоловіка, якого не раз я бачив за молитвою з вервицею в руках у Дахабі, тут, у Місті п’яти тисяч храмів (Скільки це? Стільки, скільки в мене волосин на тілі? Більше? Менше?) нараз повністю знеохотився до релігії. Він проводив весь свій час у чайній, де полюбляли посидіти найбільш легковажні туристи, котрим, окрім дешевих тутешніх дармовисів та яскравого одягу, від цього місця прощ нічого потрібно й не було. Чарлі враз наче ожив, але не від духу місця, а від того, що його тут стали сприймати за більшого садгу, аніж тих, що сиділи біля храмів з горням для пожертви. Чарлі практично не гуляв містом, не заходив до святинь, і навіть мене, дворового пса без роду та прізвиська, це дивувало. Місцина, слід сказати, справляла враження своїм настроєм – настроєм радісної покори, відчуття, наче все, що трапляється тут, під цим особливим небом, має вищий, пророчий зміст. Навіть я це відчув – і, зрозумівши це, я відчув деяку вищість над Чарлі, якого звик уважати своїм старшим товаришем, заступником та мудрим господарем – усім тим, що тут, у цьому місці неперервного поклоніння називали Найвищим, Найсильнішим, Найпрекраснішим – іншими словами, Богом. Чесно кажучи, мені було й незручно повертатися до нього, котрий, замість того аби відвідувати святі місця і присвятити своє нікчемне собаче (звісно, воно було тільки з мого погляду нікчемним і собачим) життя тому, щоб віддати шану чомусь незбагненно світлішому й мудрішому, що пронизувало всю цю місцевість, аніж спілкуватися з неробами туристами, дарма що вони годували тебе з огляду на твоє знання англійської. Спершу я лежав біля ніг Чарлі й вислуховував усі ті історії, що ними ділилися з Чарлі випадкові заїжджі, які не знаходили собі місця серед нескінченної вервиці паломників, що штовхалися вузькими вуличками біля базару, а потім у моє серце ввійшло якесь нове, незручне відчуття – мені стало прикро бути біля Чарлі, і я дедалі частіше ходив гуляти містом сам, заворожений то тишею занедбаних храмів, то, навпаки, пишними церемоніями поклоніння. Мене вже самого стало манити на цей звук урочистих молитов, і я, не розуміючи до пуття, що зі мною коїться, ходив по селищу, наслухаючи, де відбуватиметься чергове служіння божествам, аби можна було тихесенько пройти скраю і подивитися на натовп зачудованих людей, проникнутих єдиним сильним почуттям, настільки сильним, що пробивало навіть мене, – почуття, змісту якого я, на жаль, не розумів.

Не минуло й двох тижнів, відколи ми приїхали у це поселення, а мені вже здавалося, наче я завжди мешкав тут, на цих кривих вуличках із канавами, якими їздять велорикші та ходять натовпи монахів у жовтому, помаранчевому та рожевому. Я був тут свій, а Чарлі, здається, з кожним днем мав себе тут дедалі більше за чужого. Я буквально фізично відчував, як незручно йому в цьому місці, в кожному його скупому слові стали чутними нарікання на те, на се, на свиней, на їжу, на спеку, на людей, яких тут було так багато… Чарлі бурчав, що він не хотів насправді їхати в Індію і що він хоче повернутися у Дахаб.

Врешті я зрозумів: Чарлі не любив людей. Його бурчання, завжди невдоволене, почало викликати роздратування навіть у мене, й, коли він кректав занадто голосно, я не стримувався й сам починав гавкати на нього. Вперше, коли я зробив це – загавкав на свого Господаря, – він подивився на мене чужими очима і, нічого не сказавши, відвернувся й пішов в інший бік. Я зрозумів, що він образився, але миритися до нього не поспішав. Мені теж уже досить було його вічних старечих нарікань і невдоволеності. Я, здається, починав розуміти, чому Чарлі почував себе так незатишно: у Дахабі він був одним таким – майже святим, загадковим і непростим. Тут, у Вріндавані, таких, як він, була майже